Порошенко: від Тюїльрі до гільйотини

0


Дні правління президента Порошенко полічені: реальна влада випливає з його рук, як пісок між спотворених старечим артритом пальців. Фактично В країні встановлюється двовладдя, причому дуже специфічне, оскільки стоять за…

Дні правління президента Порошенко полічені: реальна влада випливає з його рук, як пісок між спотворених старечим артритом пальців. Фактично В країні встановлюється двовладдя, причому дуже специфічне, оскільки стоять за «патріотами» і «ветеранами» ляльководи продовжують анонімно керувати процесами з глибокої тіні.

Червоний ковпак

20 червня 1792 року натовп галасливих і приголомшливих піками підпилих санкюлотов, ведена такими «національними лідерами», як м’ясник Лежандра і пивовар Сантер, увірвалася в паризький палац Тюїльрі під приводом «народ хоче зустрітися зі своїм королем». Безхребетний Людовик XVI, який намагався постійними поступками відбиватися від триває ось уже третій рік революції своїм супротивникам, знову пішов на «політичний діалог» – і дві години вислуховував претензії і вимоги «активістів». І, намагаючись погасити загострення пристрастей і показати, що «король з народом, погодився надіти червоний ковпак санкюлотов і випити разом з ними за «здоров’я нації».

Все це супроводжувалося нескінченними вигуками «vive la Nation!» – аналог нинішнього «слава Україні». А інцидент став історичним прецедентом, що отримало такий резонанс, що ось уже два століття при згадці палацу Тюїльрі відразу виникає асоціація з безглуздою і трагічною фігурою Людовика XVI в червоному ковпаку, оточеного натовпом нахабних санкюлотов.

Це останнє і глибоке приниження короля перед революціонерами було не тільки даремним, але і фатальним. Ті, хто керував натовпом «патріотів» (саме так вони себе і називали) через своїх ручних ораторів, вирішили, що король більше не потрібен Франції. Через три тижні натовп санкюлотов, подбадриваемая депутатами-якобінцями, разом із перейшла на її сторону Національною Гвардією взяла штурмом палац Тюїльрі – перебивши охороняв його королівський Швейцарський полк. А ще через місяць скинутого та арештованого короля Людовика XVI гильотинировали під радісні крики «патріотично налаштованих» парижан…

Важко сказати, чи знайомі з історією європейських держав українські націонал-патріоти, так несамовито прагнуть до Європи. Адже відкинувши радянську універсальну систему освіти як спадщина проклятого тоталітарного минулого, вони звели сучасну українську історичну науку лише до голодомору та боротьби ОУН-УПА. Але історичні закономірності працюють незалежно від того, чи відомі вони політикам. Якщо ні – то це лише гірше для них.

Чому взята аналогія саме з нещасним королем Людовіком XVI, це якийсь натяк? В якійсь мірі так, оскільки невідомо, як далеко у своїх діях можуть зайти розперезалися радикали і ура-патріоти, і як далеко в своїх цілях можуть зайти їх ляльководи. Радикали вже стверджують, що «сепары – не люди», і хто знає, як скоро вони запишуть в категорію «не людей» так само і нинішнє керівництво України, вже оголошене ними «зрадниками».

Але головна аналогія простежується в безглуздій і принизливою ініціативи влади «очолити блокаду» – після того, як вона так і не наважилася вирішити цю проблему законним силовим методом (інші методи на гопників-патріотів, на жаль, не діють). Вона зробила це проти свого бажання, постійно примовляючи, що блокада Донбасу – це груба помилка, несуча катастрофічні наслідки. Але вона все ж таки це зробила! Чому? Відповідь очевидна: спочатку влада довго не наважувалася розігнати ура-патріотів, боячись їх розлютити, а коли не витримували ганьби самі силовики вирішили зупинити «блокіраторів», то влада в переляку сама оголосила блокаду Донбасу – тобто сама нахлобучила на себе червоний ковпак, щоб виглядати ще більшими «патріотами», ніж люди Парасюка і Семенченко.

Потрібно зауважити, що Петро Порошенко взагалі дуже слабкий політик, він постійно підлаштовувався під найбільш сильні, на його погляд, політичні тенденції: то терся біля Кучми, потім став кумом і соратником Ющенка, потім спробував вписатися в команду регіоналів, потім підтримав опозицію і Євромайдан. У 2014-му Порошенко обіцяв своїм виборцям мир і злагода, а тепер він намагається виглядати правіше Правого Сектора». Як і Людовик XVI, який спочатку дав себе умовити зібрати Генеральні Штати, потім погодився прийняти з рук Лафайета синьо-біло-червоний бант, а закінчив свою кар’єру червоним ковпаком санкюлотов.

Таким чином, у Петра Олексійовича вже трапився свій Тюїльрі – а далі історична закономірність малює йому вельми похмуре політичне майбутнє. Хоча на Банковій, мабуть, наївно вирішили, що своєї «сільської хитрістю» вони перемогли політичний супротивників, і тепер позиції влади міцні, як ніколи. Що ж, як говорив Прокіп Свиридович Сірко, – простота!

По кому дзвенить дзвін?

19 березня МВФ неприємно ошелешив Україну, заявивши про перенесення строків розгляду нового траншу. Незабаром просочилася інформація, що це пов’язано з подіями навколо блокади Донбасу. До вечора того ж дня своєї версією поспішив розродитися український Мінфін, який заявив, що причина рішення МВФ полягає в економічні наслідки блокади і захоплення українських підприємств сепаратистами. Тобто спробував перевести стрілки на Парасюка з Семенченко, і на сепаратистів (Путіна забули чомусь в цей раз). І тепер версію події будуть тепер вбивати в голови українцям по всіх ЗМІ, для заспокоєння суспільства.

Однак є й інша думка: рішення МВФ відкласти виділення Україні чергового траншу може бути викликане вкрай хитким положенням нинішньої київської влади. Адже Фонд не стане виділяти цілий мільярд того, хто через місяць-інший може піти у дострокову відставку або навіть бути скинутим. І тим більше, якщо на зміну йому прийдуть якісь неадекватні радикали, які взагалі заявлять, що кому Україна повинна – всім прощає!

За 25 років історії України змінюють один одного уряду не раз припиняли співпраці з МВФ, відмовляючись від нових кредитів – але завжди платили за старими боргами. У свою чергу МВФ затримував нові транші лише тоді, коли сумнівався в їх повернення. При цьому головним критерієм була не платоспроможність України (якщо що, їй давали гроші щоб заплатити за старими боргами), і навіть не стан економіки (гроші давали і в кризу), а стабільність її політичної системи. І ось зараз МВФ, схоже, в цій стабільності засумнівався. А сумніви МВФ – це не якийсь там «тривожний дзвіночок», це цілий сполох!

На Банковій, повторимо, знову розслабилися, адже після оголошення про «легалізацію» блокади радикали раптом заспокоїлися і більше не хуліганили. Здавалося б, проблема розсмокталася. Але це більше схоже на інше: ура-патріоти досягли поставленої перед ними мети, ось тільки метою була не блокада, а Банкова. Як? Дуже просто: організатори блокади Донбасу розіграли спектакль-провокацію, завданням якого було промацати силу і рішучість Банковій. Перевірили, промацали – і переконалися, що президентська команда слабка.

Так, всі ці Кононенко, Свинаревские і Грановские дуже вміло «вирішують» кадрові питання, розставляючи на «потоки» своїх людей. Але їх «могутність» засновано лише на президентської влади Петра Олексійовича. А на чому заснована влада Петра Олексійовича? На голосах повірили йому в 2014 році виборців? Але ці голоси щось означають лише в демократичній системі – в якій існує повага до думки більшості. В сьогоднішній Україні думку пасивного більшості кинуло виклик радикальна меншість. Так, їх менше – але вони діють не словами, а кулаками. А в цій ситуації сотня «активістів» може нескінченно «оскаржувати» підсумки голосування десяти тисяч обивателів. Обивателі адже не вийдуть захистити свої голоси, і поліція цього не зробить, а значить все буде так, як захочуть «активісти».

Судячи з усього той, хто направляє радикалів, вирішив домогтися своєї мети, не завоюванням голосів пасивного більшості, а купівлею кулаков активного меншини. А як же силовики? – запитаєте ви. На жаль, силовики в Україні – це не соціально-політична каста як в Єгипті, де армія є зберігачем політичної стабільності від дурнів-президентів і радикалів-революціонерів. Українські силовики самі загрузли в корупції, раздираемы безліччю суперечностей, навчені гірким досвідом Майданів (сьогодні ти захищаєш влада, а завтра тебе за це судять), їх теж можна купити або обдурити, а ще вони розділені між центрами впливу. Хто знає, чию сторону візьмуть ВСУ Полторака, Нацгвардія Авакова, СБУ Наливайченка і Держохорона Гелетея? Все, на що може розраховувати сьогодні Банкова – це президентський полк, і можна тільки молитися, щоб його не спіткала доля швейцарців Людовика XVI.

Так, це кінець демократії в Україні. А того, хто з цим не згоден, варто почитати «Повелитель мух», або взяти простіші, наприклад, подивитися непоганий радянський фільм «Дві стріли», особливо його фінал. Петро Олексійович може зараз скільки завгодно дути в раковину і закликати до порядку, але приголомшливі списами радикали вже насадили на палю свинячу голову. Поки що лише свинячу, але ж історичні закономірності говорять нам, що ламають системи революції або перевороти частини вимагають сакральних жертвоприношень символів «старого світу». А хто у нас сьогодні, на думку радикалів, втілює у своїй особі «влада торгують з окупантами зрадників»?

Автор матеріалу: Віктор Дяченко

За матеріалами: From-ua.com

Схоже

Переглядів: 145
Источник

Загрузка...